Наш рідний край

                         МОЯ МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА

                                                Історія села Твіржа

                          «Хто не пам’ятає минулого, той немає майбутнього»

Історія мого села

Така далека й незвідана.

Тут виросла, зростала я

І світ по новому пізнала

         Кожний народ, кожна країна має свою власну історію. Наше село також має свою історію.

       Село Твіржа розташоване на території північно-західної частини Львівської області, в північно-східному напрямі від районного центру міста Мостиська. Твіржа – село, центр сільської ради, розташоване на берегах річки Вишня (притока Сяну), на рівнинній місцевості (257 м над рівнем моря). Три км на південь від залізничної станції Хоросниця, за 5-6 км від райцентру та за 58 км від обласного центру м. Львова.           

На південній околиці с. Твіржа ще в минулому столітті, у 1837 р., місцевим селянином  було виявлене ґрунтове поховання ( урну з трупоспаленням ) періоду пшеворської культури, яка датується І-ІІІ ст.  н. е. На правому березі р. Вишня на піщаному ґрунті виявлено коричневу пляму, де знайдено велику кількість залізних шлаків, руди, обпаленої глини. Також у нашому селі було зібрано багато кераміки комарівської і черняхівської культури давньоруського періоду. Зібрано фрагменти ліпної кераміки, гончарні уламки  та фрагменти давньоруського посуду. (5)

Перша письмова згадка про село Твіржа датується 1572 роком. За переказами у селі була невеличка оборонна фортеця – Твердиня ( польською мовою Твєрдза ), що можливо дало назву селу Твіржа. (1)

Коли західноукраїнські землі перебували у складі Польщі, а згодом Австро-Угорщини, то селяни терпіли нестерпний національний гніт. Життя людей було злиденним. Нужда і голод панували у кожній хаті. Найкращими землями володіли поміщики, церкви, куркулі, осадники. Із півтори тисячі гектарів сільськогосподарських угідь  800  гектарів  землі навколо села Твіржа були у володінні поміщика  Яна Ярунтовського. Великий маєток поміщика був розташований на околицях сучасного села. Селянам належали лише малі клаптики піщаного ґрунту розміром у морг, півтори морги. Але і ці клаптики нічим було обробити. Одна конячина на два – три двори, рало, коса, серп та ще ціп – от і всі знаряддя. Десятки різних податків – за поле, за дороги, за коні, за корови, за будівлі, за комини і різних видів примусових робіт. Збирачі податків при допомозі поліцаїв грабували у зубожілих селян все, що потрапляло під руки.

А який тоді був харч? Хліб та й того ніколи досхочу не їли, бо вистачало його на пів зими, а далі нічим було годувати дітей. Тому селяни знову змушені іти до пана за позичкою, щоб потім гнути спину на чужому полі. У злиднях без клаптика землі зростав у наймах Каляка Петро. Працював чорноробом у поміщицькому фільварку. Не мала й клаптика землі вдова Пудловська Марія. В неї було троє малих дітей. Жила вона з ними у землянці, яку вирила на громадській землі. Наймитували у пана Малець Катерина, Вертилецька Франка, Шуп’яний Йосип, Панила Софія, Валішек Іван та багато інших. (3)

Більша половина хатів були курними і вкритими соломою. Світили каганцями, а коли купували сірники, то ділили одного на декілька частин, щоби було на довше.

Вбирання мали з домашнього грубо тканого полотна, чоботи  одні на сім’ю.  

У ХІХ ст.. у селі Твіржа, як і в навколишніх селах була однокласна школа. Згодом вона була розширена на двокласну. Лише на поч.. ХХ ст.. у селі Твіржа була чотирикласна школа, у якій так-сяк навчали до трьох десятків дітей. Навчав їх чужою польською мовою вчитель Кубрикевич. Школа була розміщена в старій халупі з підсліпуватими вікнами. Тут була лише одна класна кімната, а в другій кімнаті-комірчині була квартира вчителя.  Діти йшли до школи у 7 років. В одному приміщенні вчилися всі учні, яких навчав один вчитель. В цей час вивчали польську мову, українську мову або як завжди говорив вчитель руску мову. А один раз на тиждень приїжджав у школу священик на урок релігії. (4)

Освіту тоді могли здобути тільки ті, хто вніс плату за навчання. А зробити це могли лише діти багатших родин. Тому 50 відсотків дітей шкільного віку не були охоплені навчанням. Якщо хтось і закінчив чотири класи, то він вважався грамотій.

Газету в селі одержували поміщик, солтис і піп. Було у Твіржі аж три корчми, де селянин з горя пропивав останню сорочку. Сподівання на медичну допомогу були марними. Траплялося, захворіє хтось і лежить, чекаючи смерті. До лікаря і не думали звертатися, бо де було тих грошей взяти, щоб йому заплатити. Лікарня була аж у Перемишлі. А ще був лікар у місті Судова Вишня, один на всі навколишні села. Медичну допомогу він надавав лише за гроші. Ліки коштували теж дуже дорого і можна їх було дістати лише у приватній аптеці в м. Львові. (3)

Значний вплив на свідомість населення села Твіржа справив І. Я. Франко, який бував  тут проїздами до Судової Вишні у 1897 р. Зустрічаючись із селянами , він виступав з промовами із закликами про необхідність боротьби проти соціального та національного гніту.

Не раз твіржани виступали з протестами, висловлюючи своє невдоволення, повставали проти поміщиків та багатіів. Польський уряд жорстоко розправлявся з повсталими селянами, ув’язнював їх у тюрмах, страчував.

В селі проживали українці і поляки. Українці були дуже віруючими людьми, але храму свого не мали. Тому , незважаючи на всі труднощі, розпочали будівництво. У 1909 р. в селі побудовано церкву Святого Михаїла, яка розташована у кінці села в напрямку на Мостиська. (5)

Після початку Першої світової війни у 1914 р. життя для населення Твіржі ставало з кожним днем нестерпнішим. Потрібно було здавати обтяжливі податки на ведення війни, а ще утримувати австрійську армію. 

Коли у 1918 р. Австро-Угорщина розпалася, Твіржа перейшла разом із усіма західноукраїнськими землями до складу Польщі. Польська адміністрація, польська мова запанувала всюди. Розвиток економіки, освіти і культури свідомо гальмувалися польським урядом. Починає проводитися політика  «полонізації». Напевне це і посприяло будівництву  у 1923 р.  костелу  Марії Божої Цариці, який знаходиться в центрі села, неподалік від школи. (5)

Однак твіржани, а особливо українці, не хотіли миритися із новим тягарем. Тому завжди намагалися відстоювати свої права, піднімати свій культурний розвиток. Великим патріотом України, громадським діячем, націоналістом був уродженець села Твіржа Михайло Шуп’яний. Він народився 1907 року. У 20-30-х рр.. був освітнім інструктором, керівником повітової «Просвіти». Мав гарний голос  (бас), ідеальний слух, а також диригентські здібності. У 20-х рр.. у Мостиськах керував церковним хором, також став диригентом першого хору у селі Крукеничі. Згодом під його керівництвом діяли хорові колективи у селах Твіржа, Гостинцеве, Черневе, Арламівська Воля, Довгомостиська.

Михайло Шуп’яний сповна відчув на собі люту озлобленість польських шовіністів супроти українського патріотичного руху на Західній Україні. За членство в ОУН відсиджував п’ятирічний термін у в’язницях Перемишля і Тарнова. Після відбиття кари працював нелегально як активний член ОУН, а легально – як організатор товариства «Просвіта». Одначе польський уряд продовжував за ним слідкувати і невдозі він опинився у польському концентраційному таборі «Береза Картузька». Після початку війни Михайло Шуп’яний був визволений із концтабору. Повернувшись на українські землі, він надалі продовжував очолювати повітовий провід ОУН.

Та після війни доля закинула його у далеку Канаду, де Михайло Шуп’яний став проживати під новим ім’ям – Богдан Зорич. Там він продовжував боротьбу за волю України працюючи в Українському Національному Союзі. (4)

Коли розпочалася Друга світова війна, то на наші землі , як «визволителі» вступили радянські війська. Всім було оголошено про встановлення нової радянської влади. Поміщицькі та церковні землі були перерозподілені між селянами. Також, щоб задобрити людей, все населення було звільнено від численних податків і сплати боргів. Школа стала державною, а навчання безплатним. В 1939 р. приміщення, яке належало церкві, було реконструйовано і створено семирічну школу. У 1939-1940 н. р. тут навчалося понад 100 учнів, працювало 11 вчителів. При школі відкрили вечірні курси по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Також було відкрито фельдшерсько-акушерський пункт, де можна було користуватися безплатною медичною допомогою. Почав працювати сільський клуб і бібліотека.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз, Твіржа була окупована німцями. Десятки хат були пограбовані та спалені . Клуб був зруйнований, книги з бібліотеки спалені. Приміщення школи німці перетворили на конюшню, а навчання припинилося.  Окупанти обклали жителів села Твіржа великими податками, нещадно грабували їх. Жінки і діти, що залишилися змушені були працювати на німців. Вони розширювали колію в селі Хоросниця, прокладали асфальт в селі Твіржа, ходили на польові роботи: збирали ячмінь, овес. Працювали у так званих лігенншафтах безплатно. За працею людей здійснювався постійний нагляд. За малу непослушність людей били руками, прикладом, копали ногами. На роботу не можна було запізнюватися ні на хвилину. Зібране у селі зерно носили пішки аж у Судову Вишню. Окупаційна влада довела до того, що навесні 1942 р. в селах не було що їсти, люди пухли з голоду і помирали. Молодь із села силоміць вивозили на примусові роботи у Німеччину( було вивезено близько 70 юнаків і дівчат). (3)

Всіх здорових чоловіків радянська влада забрала на фронт воювати. На фронті загинули Благута Франко Іванович, Шуп’яний Володимир Григорович, Кльоцко Йосип Іванович, Лещишин Григорій Михайлович, Олешко Франк Йосипович, Панила Михайло Антонович, Чиж Григорій Степанович.  Нагороджений двома орденами Слави ІІ і ІІІ ступенів за бойові заслуги Івасик Петро Андрійович, медалями «За особливі Заслуги» Домерецький Михайло Іванович, Лихий Йосип Іванович, Малець Микола Іванович, Матуш Іван Іванович, Серба Микола Дмитрович, Святий Микола Михайлович, Шуп’яний Микола Михайлович. (2)

 У 1943 р. партизанський загін із з’єднанням М. Наумова вступив у окуповане німцями село та роззброїв поліцаїв. А у 1944 р. німців було остаточно вигнано із території України.

У Твіржі починає відновлюватися радянська влада. І знову твіржани переживають нелегкі часи. Нова влада за будь-яку ціну хоче закріпитися на нових землях. А у цьому їм перешкоджали ОУН-УПА.

У часи визвольної боротьби УПА з московськими окупантами в селі Твіржа були дві повстанські криївки. Обидві при центральній автотрасі Львів-Перемишль, перед і за річкою Млинівкою, що перетинає автотрасу і впадає за селом у р. Вишня. Одна криївка була розташована у господаря Івана Турби, а друга неподалік – у Йосипа Стельмащука. 

У криївці І. Турби ( з розповіді його доньки Марії Самалюк, яка після заслання проживає в Кременчуцькому районі на Полтавщині) було пристановище вищого керівництва ОУН і УПА. Тут цілу зиму перебували п’ятеро: високого рангу командир «Треф», а також «Джміль», «Крижівка», «Сиротюк», «Остап». «Соловій» і «Буревій» були у них на зв’язку. «Треф», симпатичний, толерантний член ОУН, тривалий час начебто керував Судововишнянською зоною. Є непевні докази, що походив із Жидачівщини і міг бути Шубравий Михайло. Дружина його «Женя», також невідома, була зв’язківкою на Крукениччині. Перебувала на нелегальному становищі і часто їздила із станичним Павлом Нагайлом із Бухович, за його ловами, до малого сина Юрія, якого переховували добрі люди у с. Годині.

Десь у 1949-1950 рр. вона в групі бойовиків УПА проривалася за кордон і, напевне, загинула у прикордонній смузі Биків-Шегині. За словами зв’язкової Христі Косаревської із с. Завада і зв’язкового із с. Волі Малнівської  Степана Мартина, «Треф» міг бути і «Замостяк». Це був командир якогось високого рангу, доброї вдачі, любив дисципліну, був категоричним як людина слова і діла.

«Джміль» - невідомо якого, але високого рангу. «Крижівка» - командир невідомого рангу. «Сиротюк» - теж один із командирів. Прізвища невідомі. Ні в архівах КГБ, ні в партійних архівах району ці псевдо ніде не фігурують.

У господарстві Івана Турби збереглися тодішні будівлі. Тільки тепер, через стільки років, провалюється коридор-стежка до річки від криївки. У криївці названі повстанці пробули зиму і літо 1950-1951 рр. За якимось терміновим завданням або сексотським викликом у вересні 1951 р. вони залишили цю криївку і перейшли на околицю Судової Вишні – Загороди (Передмістя).

У криївці Йосипа Стельмащука квартирував «Лютий» - надрайоновий керівник СБ. він перейшов сюди, правдоподібно, із гусаківської зони після того, як у Судовій Вишні загинули командири УПА. З «Лютим» прийшов невідомий повстанець Микола. Перезимували вони у криївці разом з «Остапом» і можливо в червні-липні 1952 р. пішли у Карпати. Про все це розповів політв’язень Йосип Стельмащук, 1932 р.н., син господаря криївки. (1)

Щоб повністю ліквідувати залишки бандерівського руху, радянська влада почала вивозити людей на Сибір. Переважно вивозили тих, які прикривали «бандерівців», або були зв’язані з ними. Репресованими і вивезеними до Сибіру були Боцько Марія, Медведюк Олександр, Турба Марія, Лещишин Михайло, Кльоцко Юзефа.

Не оминула нашого села так звана операція «Вісла». Ось що я довідалася про те, як вона проходила від жительки нашого села Захарко Богдани Петрівни:

« Я народилася вже тут, на Україні, у селі Твіржа. Однак я завжди чула про те, як ми тут опинилися. Мої батьки – Дучинський Петро Семенович та Дучинська Юстина Онуфріївна проживали у селі  Остров ( сучасна Польща). Вони багато працювали: батько був боднар, його бочки хвалили у всій окрузі, а мати виховувала двох малих дітей. Це мої старші сестри – Леся та Іванна. Вони народилися там, у Польщі. А також мати працювала біля господарки ( була корова, свині, кури). Вони вважалися багатшою сім’єю, бо тато завжди мав роботу. Проживши трохи разом і зібравши грошей, батьки вирішили збудувати новий цегляний дім. Коли тільки все завершили і переїхали жити у нього, прийшла сумна звістка: необхідно все залишити і переїжджати із обжитого місця, бо ми українці. Всі сусіди-українці обговорювали звістку і не вірили, що це правда. Та настав жахливий день. У село прийшли військові і видали розпорядження, щоб вісі українці зібрали найнеобхідніше і залишили свої домівки, бо це вже інша держава. Часу на збори було небагато. Забрати все своє майно не були в змозі, тому що підвода була одна, а ще малі діти. У Острові проживало багато українців. Наступного дня всі вони зібралися і вирушили в невідому дорогу. Йшли пішки, майже без відпочинку, цілий день. Дорога була важка, а окрім того всіх супроводжували військові, які неодноразово знущалися з українців, вдаючись навіть до вбивств. Таке лихо спіткало сім’ю маминого брата Петра Паславського. По дорозі вбили його дружину і сина, якому було всього 12 років. А вуйко Петро змушений був оселитися подалі від решти родини ( поселений у Золочеві ), щоб їх пізніше не переслідували.  Мамина сестра Катерина Паславська була поселена на Тернопільщині у Борщівському районі село Глубичок Пиньки.В одному селі із батьками був поселений брат мами – Леон Паславський.

         Всіх переселених, а швидше депортованих, поселяли у тих селах, де колись проживали поляки. У селі Твіржа було багато пустих будинків, залишених поляками. Українських сімей тут було не багато. Так як батьки залишили  новий будинок, то тут нова влада вирішила поселити нас у кращий будинок. Але сімей було багато, а розселити відразу всіх не було куди. Тому до моїх батьків підселили ще одну сім’ю. Так вони прожили близько року. 

                                  

        Та не всі українці залишили свої домівки після виданого розпорядження і переїхали на Україну. Не хотіли залишати своїх домівок, своє майно, казали, що все минеться. Одними з таких українців були брат мого тата Йосиф Дучинський та сестра Юзя Дучинська.  Батько не раз пізніше каявся, що залишив новий будинок. Та не довго. Через деякий час прийшла звістка, що Михайла із сім’єю примусово вивезли під німецьку границю, а куди саме невідомо. Так родинні зв’язки були втрачені. Пізніше не раз казали, що це все операція «Вісла». Лише , коли Україна стала незалежною, моя сестра Іванна вирішила розшукати татових брата і сестру. Їй це вдалося, але було пізно, бо вони померли.»

        Переселеними під час операції «Вісла» у Твіржу були такі сім’ї: Валах Нестор, Басєвич Михайло і Володимира, Дучинський Петро і Юстина, Паславський Леон, Лихий Йосип і Марія, Кисіль Михайло, Фаріон  Параскевія, Грицайко Макар і Марія, Стельмащук Йосип, Дмитро і Софія, Брилинські Петро і Софія, Кулян Михайло і Ганна, Батейко Іван, Ганна і Марія, Турба Іван, Ярошко Степан і Катерина, Качмарський Василь і Софія, Підбережник Петро, Йосип і Софія, Ковалів Петро і Іванна, Сидор Василь, Боднар Марія, Ковальчик Марта, Святий Микола, Марія і Розалія.

          Після відновлення радянської влади, всі землі у селян забрали і створили колгоспне господарство «Шлях до комунізму», яке у 1959 р. перейменували у колгосп «Росія». Селяни змушені були пристосовуватися до нових умов життя і працювати на нову владу. При колгоспі було створено ремонтно-тракторну бригаду, корівник, свинарник, пилораму, зерносклад. Почали будувати нові муровані будинки, розширювати вулиці. У селі запрацював новий магазин, швейна майстерня, ощадкаса, відділення зв’язку. У 1956 р. почала функціонувати Твіржанська середня школа.

У 1962 році у селі Твіржа було закінчено електрифікацію, проведено радіовузол. Майже у кожному домі з’явився телевізор, газові плити, швейні машинки, холодильники, пральні машини, велосипеди. (3)

Після здобуття Україною незалежності, колгосп поступово розпався, а всі колгоспні землі були розпайовані поміж робітників колгоспу. Економічна криза важко вдарила по людях: робота втрачена, грошей нема. Та твіржани не опустили руки. Працювали на полі, біля дому і з останніх сил продовжували будувати нове життя. Визначною датою в історії села став 2004 рік: було газифіковано село а також оновлено школу. І все це за сприянням директора школи Чапака Б. Ф. та начальника Львівської залізниці Піха Б. П.

Наприкінці 2005 р. у Твіржі була створена громадська організація під назвою «Твердиня», члени цієї організації твердо постановили собі пожвавити культурно-просвітницьку роботу у своєму селі. А для цього створили хор «Твердиня», який і до сьогодні радує нас своїми піснями.

Пам’ятайте: не можна бути байдужими до своєї історії, бо історія палахкотить як вогник, у який завжди потрібно пікладати хмиз.

Обряди, мову, звичаї Ти бережеш, село.
На радість друзям ввічнюєш,
І ворогам на зло.
Краплинка до краплиночки.
Все в серці з давніх літ –
Історія Грушевського, Тарасів «Заповіт».
У пам’яті живуть твоїй,
Хоча й пройшли роки,
І Крути, й смерть в Батурині,
Сибір і Соловки.
Кат скаженів і хмурився –
Пощади не моли.
Петлюрівці, бандерівці
Для нього ми були.
Та в рабстві не зігнулось ти,
Усе пережило.
Якби не ти, село моє,
Вкраїни б не було.